Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

Далі — вискочила на зелену луку, що

красувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво,

почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко

на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою

рукою: «сюди, мов!» —та наче мана яка, спустилася вниз— і скрилася за

горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима —

мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос

свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та

причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко,

біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою

корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що

це? — думав він. — Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не

москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов,

бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? — так же не

близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно —

хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й

не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п'ять

верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись,

куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли

то там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні

квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли.

чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці,

задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у

пам'яті їх дочок, — та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, — та все

думав та думав... А в серці — почував він — прокидалось щось невідоме,

чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й,

хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний

сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що

зачепитися— так і ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка,

червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин,

уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж

мороз пішов поза спиною... «Оце так — промовив він уголос. — Чи не

здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я

блукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав

ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка

хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці,

повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено

низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного

хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч

старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки;

двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота

дощані-хрещаті.

Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько

зодягнена, — і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей.

Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик — і

давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу

кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала

в долоні — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з

такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, — вона

висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і

вздовж і впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятії

Каторжні!.. Через них знівечила держално..» — на весь голос гукала

молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і

воріт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена

молодиця.

— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона.