Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

»

Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі;

знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовив

вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє

таке густе та гонке, а в його — ледве од землі одлізло, — низеньке,

жовте, засмоктане...



Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось

співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий,

гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в

високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав од

далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такого

свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице

прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось

немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав він, — та й

пішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її

бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито,

заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — і з

жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка,

знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана

польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто

запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька,

кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим

зеленим житом, — вона здавалася русалкою...

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну,

бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко

розкривши здивовані очі...

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його

веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще

розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими

квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного,

аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко

наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам.огонь говорив ними...

Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька

прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з

веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова

керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї

дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої

дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.

— Хіба се твій хліб?

— Не чий же... А що?..

— Цур тобі, як мене злякав!.. —та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...

— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така?

чого тобі тут треба?.. — Чут-но — аж дух спира йому в грудях од кожного

слова.

— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи

личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшла

сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. —

Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу — хто я...

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й

помчалася буйними житами...