Врятований   ::   Чигиринська Ольга

 — Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?

По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав — але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.

— Анооо… даруйте, — сказав юний Шінта. — Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.

Саґара зробив нескладні обчислення.

— П’ятдесят дев’ятий, — сказав він. — Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.

— Виглядає на чотири, — сказала бардеса. — Невже такий жахливий був голод?

— Коли він народився й ріс — то було лише недоїдання та авітаміноз, — гірко усміхнувся пан Іто. — Голод був лише останнього року, коли Ріва вирішили згорнути виробництво.

— Зрозуміло, — сказала бардеса, і Саґара майже побачив у її очах, як ці дані уляглися в потрібний кластер пам’яті.

— А день народження? — спитав Шінта.

— Напишіть тридцяте червня, — сказав Саґара.

— А чому саме цей день?

— Рівно середина року. Якщо доктор вирішив, що йому шість з половиною…

— Добре, — Шінта посміхнувся. — Готово!

За півхвилини з апарата, назва якого була Саґарі невідома, виповз рожевий пластиковий листочок розміром з долоню. Потім іще один — більшого розміру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свідоцтвом про народження, другий — записом про те, що свідоцтво номер такий-то на ім’я Ричарда Суни видано комуною Мінато першого листопада 365 року від Еберу.

— Тепер потрібна печатка комуни, — сказав юнак. — І підпис двох свідків, отут і отут.

— Так, — пан Іто вийняв з кишені печатку і притиснув її до свідоцтва про народження. Печатка зробила «бззззззз», пластиковою поверхнею пробіг відблиск лазерного променю, що певним чином змінював молекулярну структуру документа, залишаючи неповторний візерунок. — Командере, пані Тошідзукі, чи не зробите нам честь? Розпишіться отут як свідки…

— Готово, — сказала бардеса через кілька секунд, повертаючи стило.

— Оце нам, — пан Іто взяв великий зеленкуватий лист. — А це вам, — дав він карточку Саґарі.

— Даруйте, як це — їм? — здивувався радник. — Ви хочете сказати, що цей хлопчик не летить до Аркадії?

— Ні, не летить, — сказав Саґара. — Ми заберемо його та передамо в притулок михаїлітів, для подальшого всиновлення.

— Але чим гірший притулок на Аркадії? — здивувався чиновник — Ви мене в домовину хочете загнати, їй-право…

— Притулок на Аркадії нічим не гірший, — терпляче пояснив Саґара. — Але цей хлопчик вже зазнав доволі страждань, фізичних і психічних. Так склалося, що він прийняв наш екіпаж, і ми його полюбили. Розрив зараз буде дуже болючим для нього. Наш лікар сказав, що можуть бути рецидиви — він щойно почав розмовляти, і може знову втратити мову. Наш психіатр розпочав терапію і для хлопця краще не переривати її.

— Але ж всі діти звідси летять до Аркадії. Хіба не краще йому буде серед своїх?

— Ні, - сказав пан Іто. — Повірте мені. Подивіться самі. Свої для нього тепер — екіпаж «Лева».

Справді, малюк вдерся на стіл, а з нього — на плечі братові Сео.

— Що, ми знову робимо щось таке, потребуюче перегляду законів? — запитав центуріон.

— Ні. Але існує певна суспільна думка… Розумієте мене?

— Уявіть собі, ні.

— Добре. Ось зараз пані Ганна напише історію про то, як малого хлопця всиновила рота сохеїв. Дуже зворушливо на перший погляд. А на другий — в сохеїв існує певна репутація… Даруйте, я не хотів піднімати цю тему… але ви самі наполягли.

— Такого роду суспільні думки називаються плітками, — сказала сестра Гелена.

— Звіть як хочете, але не буває диму без вогню. Якщо чоловіки роками уникають жіночого суспільства…

— То вони, зрозуміло, педерасти, — кивнула сестра Гелена. — Всі ченці та священики.