Врятований   ::   Чигиринська Ольга

 — Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випарювач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він — привид, пане Саґара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.

— Але де він сам брав воду?

— Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.

— Він міг так само ділитися водою з хлопцем.

— Ні. Ні!

Саґара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.

Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:

— Відспівайте його.

— Що?

— Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх загиблих дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.

Не дочікуючись відповіді, старий почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунаґіші.

Саґара піднявся на апарель — і побачив брата Томіґана, точніше — Томаса Монаґана, головного механіка на «Леві».

— Кудись зібралися, брате?

— Так, отче, — сказав Томіґан. — Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.

— У вас є лише півгодини, — нагадав Саґара. — Тільки встигнете піднятися на пагорб, ото й усе.

— Та знаю. Нічого, — брат Томіґан махнув рукою.

Він спустився впевнено — стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіґан ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:

— Той хлопець, отче… Даруйте, я випадково почув вашу розмову… Так от, хлопець — не привид.

— Ти його бачив?

— Так, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, затемна. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте… Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину — хлопця, на вид може п’ять, може, менше… Сидів на плитах, отам, — брат Томіґан показав рукою на колишній причал. — Слухав, як я граю.

— Ти не помилився? То справді була дитина?

— Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався — мабуть, чекав, поки я знову почну.

— Розмовляв з вами?

— Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонґо — а він, мабуть, не знає латини. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…

— Чому ви не розповідали про нього раніше?

— Та думав, це хтось з місцевих. Тобто — з наметового містечка.

— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?

— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?

Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.

Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі.