Врятований   ::   Чигиринська Ольга

Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…

«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»

Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.

— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.

— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.

Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.

Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.

Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.

— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.

Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:

— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.

— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.

— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.

— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.

— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?

— Чорт! — в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: «чхорт!». — Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!

— Вони таки люди, — сказав Саґара.

— Ви кажете так, бо ви священик, — посміхнувся Мінья. — Насправді ви так не думаєте.

— Маєте на увазі, що я лицемір?

— Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі — зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва — то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?

— Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.

— Маячня. Вавилонська пропаганда.

— На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.

— Що? — Мінья здивувався.

— Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.

— Ви? На Старій Землі? Але ж це…

— Вавилонський протекторат? — Саґара усміхнувся. — Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче — коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса — і попростував до імперського консулату.

— Вибачте, я… нічого не знав, — командер Мінья трохи знітився.

— Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.

— Але землянин в Шіндені!

— Шінден був започаткований землянкою — хіба ні?

— Отче, — Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням — тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. — Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.

— Так, — погодився отець Саґара.