Энеида   ::   Котляревский Иван Петрович

Дарес од страху оправлявся

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п'ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

Розсердився і роз'ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж. іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав,

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалібно стогнав.

Тут всі Ентелла вихваляли,

Еней з панами реготавсь,

З Дареса ж дуже глузовали,

Що силою він величавсь.

Звелів Еней його підняти,

На вітрі щоб поколихати

Од ляпаса і щоб прочхавсь;

Ентеллові ж дав на кабаку

Трохи не цілую гривняку

За те, що так він показавсь.

Еней же, сим не вдовольнившись,

Іще гуляти захотів

І, цупко пінної напившись,

Ведмедів привести звелів.

Литва на труби засурмила,

Ведмедів зараз зупинила,

Заставила їх танцьовать.

Сердешний звір перекидався,

Плигав, вертівся і качався,

Забув і бджоли піддерать.

Як пан Еней так забавлявся,

То лиха він собі не ждав,

Не думав і не сподівався,

Щоб хто з Олімпа кучму дав.

Но те Юнона повернула

І в голові так коверзнула,

Щоб зараз учинить ярміз;

Набула без панчіх патинки,

Пішла в Ірисині будинки,

Бо хитра ся була, як біс.

Прийшла, Ірисі підморгнула,

Черкнули разом в хижу вдвох,

І на ухо щось їй шепнула,

Щоб не підслухав який бог;

І пальцем, цупко прикрутила,

Щоб зараз все то ізробила

І їй би принесла лепорт;

Ірися низько поклонилась

І в ліжник зараз нарядилась,

Побігла з неба, як би хорт.

В Сіцілію якраз спустилась,

Човни троянські де були;

І між троянок помістилась,

Которі човнів стерегли.

В кружку сердешні сі сиділи

І кисло на море гляділи;

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивушку попивали

Без просипу неділь із п'ять.

Дівчата з лиха горювали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слинку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горювали,

Дівки кричали на ввєсь рот:

«Щоб їм хотілось так гуляти,

Як хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт».

Троянці волокли з собою

Стару бабу, як ягу,

Лукаву відьму, злу Берою,

Іскорчившуюся в дугу.

Ірися нею ізробилась,

І, як Бероя, нарядилась,

І підступила до дівок;

І щоб к ним лучче підмоститься

І пред Юноной заслужиться,

То піднесла їм пиріжок.

Сказала «Помагай біг, діти!

Чого сумуєте ви так?

Чи не остило тут сидіти?

Оце гуляють наші як!

Мов божевільних, нас морочать,

Сім літ, як по морям волочать;

Глузують, як хотять, із вас,

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють,

Коли водилось се у нас?

Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам,

І ви, дівчата білолиці,

Зробім кінець своїм бідам,

За горе ми заплатим горем —

А доки нам сидіть над морем?

Приймімось човни попалім.

Тогді і мусять тут остаться

І нехотя до нас прижаться;

Ось так на лід їх посадім».

«Спасеть же біг тебе, бабусю! —

Троянки вголос загули.—

Такої б ради, пайматусю,

Ми ізгадати не могли».

І зараз приступили к флоту,

І принялися за роботу:

Огонь кресати і нести

Скіпки, тріски, солому, клоччя;

Була тут всяка з них охоча,

Пожар щоб швидше розвести.

Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснові пороми тріщали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

Еней, пожар такий уздрівши,

Злякався, побілів як сніг

І, бігти всім туди звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.