Голодна весна :: Кирій Іван Іванович
Страница: 6 из 100 | |||
| ||||||||||||||
| ||||||||||||||
КАТЕГОРИИ КНИГПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ О КНИГАХМихаил (19.04.2017 - 06:11:11) Антихрист666 (18.04.2017 - 21:05:58) Ладно, теперь поспешили вы... (18.04.2017 - 20:50:34) Роман (18.04.2017 - 18:12:26) АНДРЕЙ (18.04.2017 - 16:42:55) СЛУЧАЙНОЕ ПРОИЗВЕДЕНИЕКогда окинешь взглядом свое прошлое, 19.08.10 - 11:33 Хотите чтобы ваше произведение или ваш любимый стишок появились здесь? добавьте его! |
Я скривився: – Іване, не балуйся. – А я не балуюсь! – Та-а, Іване… – Ні. Скажи «тату», і пиріжок твій. Дивись, який рум'яний, на капустяному листку спечений. – І покрутив пиріжок у руці. А він же, капосний, аж пахнув. Я в плач і до матері: – Тетяно, скажи йому, хай віддасть. Але мати теж за батьком руку потягла: – Ото краще скажи «тату». Поки ж – Іван? Всі діти своїх батьків татом і мамою називають. А ти… Я мовчав, закусивши нижню губу, щоб не плакати. Тоді батько до матері: – Що ж, коли не хоче, тоді ми з тобою з'їмо пиріжок. Ой, який же він добрий! Ні, такого я витримати не міг. Як же це… Баба передала пиріжок для мене, а вони… І я наважися: – Тату, віддай пиріжок. – Отепер – на, – задоволено мовив батько, підступив до припічка й подав мені пиріжок. Я вхопив його чомусь обома руками, не дивлячись ка батька, було, мабуть, соромно за свою слабкість, і таки не втримався, знову заплакав, сховавшись за комин. Не пам'ятаю, як і коли я того пиріжка з'їв, та відтоді перестав називати батька Іваном, говорив «тату». Але продовжував казати йому «ти». «Ти, тату». І він не заперечував. Мабуть, тому, що ми були з ним великі друзі. Батько часто брав мене з собою, коли йшов у якійсь справі до баби, в крамницю чи сільраду. Особливо мені цікаво було ходити з ним у крамницю та сільраду, де завжди товклося багато чоловіків, обговорювалися всі події в селі, точилися цікаві розмови на різні теми, в яких брав участь батько. Незважаючи на те, що він у мене був тоді молодий, всі його чомусь називали шанобливо – Іван Васильович. Я спитав у нього: чому, адже ти, мовляв, не вчитель. Я чув, що у нас тільки вчителів називали на ім'я та по батькові. Усміхнувшись, батько стенув плечима: – Сам не знаю. Може, за те, що помагаю всім. Кому словом, кому ділом. Справді, мій батько був добрим. Він ніколи ні в чому не відмовляв мені, коли я просив. Не відмовляв сусідам, людям із іншого кутка, коли звертались до нього з якимось проханням. Часто писав листи неграмотним жінкам до своїх рідних у якісь далекі міста, взимку виплітав комусь солом'яну коробку для збіжжя, стругав дерев'яні ложки, плів ятері на в'юнів, яких і сам часто ловив у болоті, ремонтував чоботи. І ні з кого не брав плати за пе, казав: «Колись віддасте». Це – зимою. А навесні він ремонтував людям тини, латав солом'яні покрівлі на хатах і повітках, копав канави. Бувало, що робив це і в неділю, за Що мати дорікала йому: – Гріх робити в неділю. На це батько їй відказував: – Зробити людям добро – ніколи не гріх. Усе, що батько вмів робити, – показував мені. Саджав біля себе й казав: «Дивись!» Не говорив – учись, щоб умів. А просто – «дивись». І я дивився. І все запам'ятовував. Що і як. Як сукати дратву, як просмолити її й заправити в неї волосінь із свинячої щетини, щоб зручніше простромлювати у проколоту шилом дірочку в чоботі, латаючи його. Як і з якого дерева вистругати зубок у граблі, як заплішити ручку молотка чи сокири. Запам'ятовував і думав: це ж як багато треба знати, щоб зробити щось для себе. Звідки ж батько все знає? Запитав якось його. Батько всміхався у відповідь: – А від свого батька, від діда твого. Ось так, як ти, дивився, коли він щось робив, запам'ятовував, а тоді й сам навчився. – Виходить, усі так вчаться, від батьків своїх? – допитувався я. – Так, – підтвердив батько. – І в людей так, і в звірів, і в птахів. У нас завжди відбувались цікаві розмови з батьком, я щоразу залишався задоволеним, бо довідувався від нього багато нового, досі невідомого. Та яким великим було моє здивування, коли на одне моє запитання батько винувато відповів: – Не знаю, сину. …До того як у нашому селі став колгосп, у нас була сірої масті кобила, яку ми так і називали – Сіра, віз і п'ятеро овець. Більше нічого не мали. |
ИНТЕРЕСНОЕ О ЛИТЕРАТУРЕ
ТОП 20 КНИГ
ТОП 20 АВТОРОВ
| ||||||||||||
|