Поклониння ящирци   ::   Дереш Любко

Десь там, у тінистій глибині гаю був залитий сонцем прямокутник, всипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потім перечепилось лакованим мештиком і роздерло щоку. Я бачив, як камінці стирчали із закривавленої й перемазаної пилюкою бузі. А Хіппі на те лиш поцікавився, чи залишилися ще цигарки.

Найвіддаленіша частина майданчика закінчувалася цегляною стіною, заввишки в три і завдовжки у добрих двадцять метрів. Об неї ми, власне кажучи, і збиралися копати м’ячем.

Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі, м’яч відстрибував, копав я — м’яч робив те саме... Наші тіні були маленькими чорними калюжками.

Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:

— От дивися, Міську, слово “слон”. Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце із легким малайсько-полінезійським акцентом... Але давай зробимо шо? — копнемо глибше... (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо...

Хіппі на хвилю замовк; вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати у темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.

— Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде “стол”, га?

— Стіл.

— А “стул”?

— Кал, — відповів я й копнув по м’ячу.

— Та нє, “стул” в розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не “слон”, а як? “Слін”!

— А “Польща” як? “Пільща”, я правий?

Хіппі розреготався.

— Маємо таку ж аналогію з москальською “носоглоткою”...

— Ага, правильно тре’ казати “нісоглітка”. Хоча ні... Правильно “гортань”, чи то пак “гіртань”.

— Безумовно, пане Михайле...

— Та, і тре’ казати не “які в тебе сині очі”, а “які сині ічі”?!!

— Ну... ну так, а як? — на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:

— Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!

Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.

— Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої циґелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, — Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, — тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, всяхих там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо і видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так... Ти не думай, шо всі москалі такі... Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи із загальних переконань...

Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.

— А переконання у мене такі, що всі кацапи — дурні псиська... на фіґа вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?

— Точно, — кинув я. — Жили бись-мо за совітів, слухали би Пуґачьову, “Ласковий май” і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру... — кинув я крізь сміх.

— Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів...