Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

покусає ще!

— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко мовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.

— І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у 'вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася

на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце

підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша

була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде

тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога — так вона —

гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: «Ходім, пани-браття, в

світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі

прядуть...»

Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю,

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не

зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла — та так і

залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Підожди ж! Підуть

твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!»

— і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі

язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без

того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і

несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

—. А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — вставив червоний, як після лазні. Матня.

— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — налагодились до Хоменка на хутір.

— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з гурту: — в його така вармія...

— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам

такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той

братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се,

Лушня показав на москаля Сидора.

— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав

Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли

в кожного очі ще дужче.

— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.

— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка

погасив світло — і собі за ними... «Кукуріку!» — прокричав на сідалі

півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

— Пху, проклятий!.. перелякав!!. — обізвався Лушня.

Галя почула, що п'яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чіпка пішов, чи»

може, в світлиці?» — подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з

горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, —

видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано

хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся

порожній боклаг, аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані:

один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було;

страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного

хазяїна, а корчма п'яна!

Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змішаний з

горілкою. Вона грюкнула дверима — і увійшла до себе в хатину, де стояла

її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, —

та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою,

на руку схилила голову — і задумалась...